Єжи Радзивілович для багатьох назавжди залишиться одним із символів польського кіно 1970–1980-х років. Ролі у фільмах Анджея Вайди принесли йому широку відомість, однак основою творчого шляху актора завжди залишався театр — простір, де він шукав складні характери, працював над психологією героїв і створював образи, які надовго запам’ятовувалися глядачам. У цьому матеріалі розповідаємо читачам warsaw-trend.eu про найважливіші ролі Єжи Радзивіловича, його співпрацю з іменитими режисерами та те, яким є актор поза сценою.
Шлях Єжи Радзивіловича до успіху на театральній сцені
Єжи Радзивілович народився 8 вересня 1950 року у Варшаві. Дитинство та юність він провів у Грохуві — правобережному робітничому районі столиці, який тоді був далекий від театрального гламуру. Радзивілович закінчив XLVII загальноосвітній ліцей імені Станіслава Виспянського. З дитинства він захоплювався акторством. Єжи відвідував шкільний драматичний гурток.
Після школи Радзивілович вступив на акторський факультет Державної вищої театральної школи у Варшаві (Państwowa Wyższa Szkoła Teatralna w Warszawie) і здобув диплом у 1972 році. Логічним кроком для випускника столичної школи було б лишитись у Варшаві. Але Єжи Радзивілович поїхав до Кракова, у Старий театр, який вважався найкращою сценою Польщі. Пізніше, вже ставши визнаним актором, він поєднував виступи з викладанням у Державній вищій театральній школі Кракова, а в 1981–1984 роках навіть обіймав посаду проректора цього закладу. Згодом Єжи Радзивілович прославився як перекладач. Його авторству належать польські переклади «Дон Жуана» та «Тартюфа» Мольєра.
Найвидатніші театральні ролі Єжи Радзивіловича
Роками критики намагалися визначити, що робить гру Єжи Радзивіловича особливою та впізнаваною. Відповідь часто зводилася до того, що актор-інтелектуал не прагнув просто добре зіграти роль, а намагався зрозуміти героя, щоб передати його історію максимально правдиво.
Непомітний початок великої історії актора Єжи Радзивіловича
На сцені Старого театру в Кракові Радзивілович дебютував у 1972 році в скромній ролі Загурського у виставі «Більшовики» Михайла Шатрова. Ніхто тоді не міг здогадатися, що вже за рік випускник театральної школи стане частиною вистави, яку згодом назвуть однією з найважливіших подій в історії польського театру XX століття.
«Дзяди» — вистава, що сколихнула країну
18 лютого 1973 року на Великій сцені Старого театру відбулася прем’єра постанови «Дзяди» Адама Міцкевича в постановці Конрада Свінарського. Радзивілович здобув роль Томаша Зана. Варшав’янин опинився в компанії видатних акторів, серед яких були:
- Єжи Треля;
- Анна Полони;
- Єжи Штур (він приєднався пізніше, у телевізійній версії 1983 року, зігравши Вельзевула).
Виставу зіграли 269 разів, що є рекордом серед постанов Свінарського. Вона зібрала понад сотню рецензій і зрештою поїхала на Лондонський всесвітній театральний сезон. Для двадцятидворічного Єжи Радзивіловича це була не просто роль, а досвід, який визначив його подальше ставлення до акторської роботи.
Продовження співпраці Єжи Радзивіловича зі Свінарським
1974 року Свінарський зайнявся роботою над «Визволенням» Станіслава Виспянського — і знову покликав Радзивіловича. Режисер запросив молодого актора на роль зляканого бідняка Голиша, партнера пихатого Кармазина, якого грав Віктор Садецький. Сцена, в якій герой Єжи Радзивіловича вилазить на стіл і зрештою падає під нього, стала однією з тих деталей, які критики запам’ятали надовго. «Визволення» отримало першу премію на белградському фестивалі БІТЕФ.
А потім сталася трагедія, яка обірвала плідну співпрацю видатного режисера та молодого артиста. Восени 1974 року Свінарський почав репетиції «Гамлета», де готував для Радзивіловича головну роль. Виставу так і не завершили. 19 серпня 1975 року режисер загинув в авіакатастрофі під Дамаском. Радзивілович пізніше згадував Свінарського як людину з рідкісною здатністю відкривати в акторові те, про існування чого сам артист навіть не здогадувався.
Школа Яроцького: аналіз замість емоцій
Якщо Свінарський дав Радзивіловичу старт, то Єжи Яроцький сформував актора як майстра. У виставах режисера варшавський артист зіграв, мабуть, найпереконливіші свої ролі:
- улесливого й запопадливого поштмейстера Івана Кузьмича Шпекіна в «Ревізорі» Гоголя (1980);
- Стемпковського у виставі «Срібний сон Саломеї» Словацького, за роботу в якій у 1994 році Радзивілович здобув нагороду на Опольських театральних зустрічах.
У 1990-х Яроцький довірив актору зіграти Генріха у «Шлюбі» Ґомбровича. Єжи Радзивілович здобув за цю роботу премію імені Александра Зельверовича. Також режисер запросив актора на роль Фауста в однойменній драмі Гете. Метод роботи Яроцького, для якого був характерним прискіпливий текстуальний аналіз, вимогливість до найменшої деталі, ідеально збігся з внутрішньою природою актора, який завжди підходив до ролі через розум, а не через надмірну емоційність.
Ролі актора Єжи Радзивіловича в кіно
Хоча Єжи Радзивілович завжди пов’язував себе передусім із театром, саме кіно зробило його відомим далеко за межами театрального середовища. Його екранна кар’єра розпочалась у 1970-х роках, а справжній прорив стався завдяки співпраці з Анджеєм Вайдою.
У 1977 році актор зіграв головну роль у фільмі «Людина з мармуру» (Człowiek z marmuru). Після появи на екрані в образі Матеуша Біркута, Радзивілович став відомим на всю Польщу.
Згодом актор знявся у фільмі «Людина із заліза» (Człowiek z żelaza), який здобув «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі. Ці дві стрічки закріпили за Єжи Радзивіловичем статус одного з найвідоміших акторів польського кіно тієї епохи.
Серед інших відомих кіноробіт, де зіграв артист:
- драма «Без наркозу» (Bez znieczulenia) Анджея Вайди;
- драматичний фільм «Пристрасть» (Passion) Жан-Люка Годара;
- драма «Полуничне вино» (Wino truskawkowe) Даріуша Яблонського.
Проте навіть після великих кінематографічних успіхів Радзивілович не став актором, для якого екран замінив сцену. Театр залишався місцем, де Єжи продовжував працювати над найважливішими для себе ролями.
Єжи Радзивілович у фільмі «Людина з мармуру»
Життя Єжи Радзивіловича поза сценою
Єжи Радзивілович — один із найвпізнаваніших акторів Польщі, але поза сценою він залишається людиною, яка не прагне уваги публіки. На відміну від багатьох відомих артистів, він дуже рідко говорив про родину в інтерв’ю.
Єжи Радзивілович одружений з Евою Марковською-Радзивілович, яка є польською акторкою, сценаристкою та режисеркою дубляжу. Вони познайомилися та створили сім’ю ще в молоді роки. Подружжя має сина Пйотра та доньку Зофію.
Хоча актор рідко ділиться інформацією про дітей, відомо, що вони не пішли шляхом батька. Донька Єжи Радзивіловича займається сценарною роботою, але водночас захоплюється мотоспортом. Польський актор підтримує Зофію в прагненні самостійно обирати свій шлях, хоча не приховує хвилювання через ризик, пов’язаний із цим видом спорту.
Родина для Єжи Радзивіловича стала тією частиною життя, яку він завжди оберігав від зайвої уваги. Актор, що звик десятиліттями бути перед очима глядачів, поза сценою обирав спокій, приватність і можливість залишатися собою без потреби відповідати чужим очікуванням.
Єжи Радзивілович — артист, для якого театр став основою творчого життя. Кіно принесло йому популярність, але саме сцена визначила його шлях і зробила одним із найважливіших представників польської акторської школи.
